Був острів, що вважав себе вічним.
Він мав ім’я, маяк і камінь на березі, з якого любили дивитися в море. Люди казали: «Море нас годує», і кидали у хвилі все більше слів, пісень і клятв.

Одного дня море замовкло.

З глибини піднялося те, що не мало назви. Воно не ревіло і не ламало хвилі. Воно слухало. Острів говорив далі — голосно, зухвало, наче світ зобов’язаний відповідати.

Тоді щось торкнулося дна.

Скелі затремтіли. Коріння дерев потягнуло вниз. Маяк нахилився, ніби хотів зазирнути у воду й зрозуміти. Люди побігли, та земля під ногами почала плисти, як пісок у годиннику.

Море розкрилося.

Острів не тонув.
Його повільно їли, шар за шаром: берег, вулиці, спогади. Будинки складалися всередину, мов слова, які втратили сенс. Коли дійшла черга до каменя на березі, він упав без звуку у безодню.

На поверхні залишилося лише коло.
Гладке. Чорне. Коло.